Ейфорія, обмороження і смерть: альпініст Роман Городечний розповів деталі сходження на Еверест

Альпініст, мешканець Львова, Роман Городечний, який 14 травня підкорив вершину світу - гору Еверест, поділився детально враженнями від сходження, а також розповів, які небезпеки чатували на їхню команду під час спуску.

Про це чоловік розповів у своєму Facebook. З його слів, він щодня нотував найяскравіші моменти "буднів" перед еверестом, про побутові і моральні проблеми.

"Почну з ранку 14.05, коли ми, прокинувшись на третьому таборі (7100 м), в супер бадьорому настрої - так як, спали з киснем, нашвидкоруч чай, печиво, і немов під адреналіном, я побіг вгору. Підйом затяжний, легенькі льодові стіни, черги з шерпів і туристів. Альпіністи, що спускаються і їм зовсім байдуже, що тобі важко, а перила одні і комусь доводиться відщіпатися (сумбурно, але хто в темі, той розуміє).

Читайте також: Альпініст Роман Городечний підняв над Еверестом прапор Львова

На половині шляху мій ентузіазм почав помалу зникати, але в альпінізмі так завжди, сів, попив чаю і далі вогонь! Близько 14:00 я дійшов до нашого намету, на висоті 7900 м, згадав фільм "Еверест", схожий: рівний величезний майданчик, який щосили продувається. Без кисню ходити майже неможливо і тому всі з собою носять балони під ручку! Дімон вже був.Тарас доходив. Наш план полягав у тому,щоб вийти о 20:00 на штурм. Ми сподівались набратись сил до 18:30, зібратись і вийти", - ідеться в дописі.

Роман розповідає, що із собою наостанок перед підйомом взяв кисневий балон, термос, рукавиці, що витримують до 30 градусів морозу, дві ампули дексаметазону, пляшечку "Фраголіно" і супутниковий телефон. О 8-й годині вечора група альпіністів почали сходження, і на останніх сотнях метрів до вершини у Романа почалися проблеми з кисневою маскою.

 

"Перший підйом тривав години дві, я постійно аналізував себе, пальці рук, ніг, серце, чи не хочу в туалет - все було ідеально, аж поки, на висоті 8300-8400 я не відчув, що коли вдихаю, то втягую в себе частину маски, яка на лиці. Підійшов до шерпи, він зняв щось, постукав по поплавку, відкрутив, закрутив, каже - норм! Норм був не норм, так повторилось декілька разів, результат однаковий!

Я зрозумів, що кисень потрапляє тільки в один правий клапан, швидко навчився викручувати губи різко вправо, щоб втягнути кисень в себе… Життя змусить ще не так.

На висоті близько 8500-8600 зустрівся з Дімоном, вирішили перевірити балони, було в обидвох менше 70, так як ми втратили з поля зору шерпів, віднайшли стійке місце і щоб не заважати людям на стежці, дістали чай, замерзла кришка, двоє попробували відкрити, зірвали різьбу. Але чаю попили.

Підійшли шерпи, поміняли балони. 

Далі була сходинка Хіларі, на якій всі висіли як сонні мухи, особливо китайці, яких шерпи за шкварки тягли вгору, але це допомагало не сильно і утворилась нормальна черга. Як тільки вони зависали, то підтягнутись їх вже не вистачало. А на вулиці - трохи холодно!

Пролізли сходинку Хіларі, перед нами відкрився мега краєвид, я подумав вже все-фініш, от вона вершина! Але висота була близько 8700 і до вершини ми ще стояли в черзі-колапсі (як у Львові в дощ) близько двох годин! Але вже звідти вигляд був БОМБА! Нам залишалось пройти декілька переходів, на одному я навіть вскипів – «go go go», бо китайська делегація знов зависла в своїх думках!

Майже перед вершиною є декілька переходів, де, якщо ти неправильно станеш або неправильно перещіпнеш карабін, або не в ті перила (а їх там дуже багато старих), то тебе можливо правнуки в Тібеті або в Непалі знайдуть.

Вершина!!! Ейфорія!!!
Згадую за супутниковий телефон, набираю Юлю, погода ще норма: "Ало, кицюня, я з вершини світу, ти як?".

Радість, сльози, класно! Кажу, що тут дуже гарно і що я її любов!

Потім я дзвоню мамі, яка три рази перепитує "звідки ти дзвониш?".

І тут починають хмари ставати чорнішими і чорнішими , ми судорожно робим фотки і починаєм щось знімати на телефон, руки замерзають в секунду до стану, що неможливо зігнути пальці.

До мене на секунду доходить вся реальність даної ситуації, висота 8848, вітер + сніг такий, що на метр нічого не видно, температура швидко наближається до -40, останній балон на мені, плюс маска з приколами! На секунду - тваринний страх, кричу Дімону "звалюєм, а то ми дофоткаємся". В цей момент на вершині були три наших шерпа, Діминого ми бачили, як з’ясувалося, востаннє: в табір він так і не повернувся", - пригадує Роман.

Альпініст зауважує: спускаючись вниз, повністю зрозумів статистику нещасних випадків (30/70): в тих умовах людині надзвичайно важко стає виконувати елементарні правила техніки безпеки. А найгірше - змусити себе піднятися, коли на мить сів перепочити.

На зворотньому шляху Роман із Дмитром допомогли ще одному альпіністу, який спускався без окулярів і з поламаною маскою. Бачили також на висоті 8 тисяч метрів і загиблого альпініста.

У наметі, де мали зупинитися хлопці під час спуску, виявилося багато снігу, на якому їм і довелося спати. Крім того, дехто побачив у себе обморожені частини тіла, в одного з членів групи, Тараса, почалися проблеми з очима.

"Сидіти на цій висоті категорично не можна, сили організм покидають, тим паче другу добу. Шерпи сказали, що вони самі знесуть наші речі в бейс кемп і ми по трошки рушили вниз. Перехід 7900-7100 в основному не є важкий, але є деякі скельні моменти, черга на підйом в четвертий табір, плюс у Тараса зір відсотків 30. Ми йшли дуууже повільно, перестібаючись, кожен раз знімаючи рукавиці, і я чітко розумів, як його болить, коли сонце пробиває через окуляри, він аж скручувався від болі.

Звідкіля проблеми з очима: коли почався спуск з вершини, то сила вітру зі снігом була шалена і його окуляри і маску дуже скоро заліпило снігом, відповідно нічого не видно, рішення - без окулярів, результат!

Година 15:00, ми дійшли до табору два, взявши до уваги попередні дні і ночі ми були зовсім без сил, в нашому кітчен темпі була жінка, яка попросила описати симптоми. Описавши, вона сказала, що це зовсім не жарт , викликайте вертоліт, терміново! І тут почалось. 
Ми зв’язались з бейсом, описали ситуацію, сказали, що всі поліси є в нього на пошті, вони сконтактували з Україною, брокери України ще з кимось і так далі…

Дівчина-лікар, розуміючи, що час затягується, а нічого не відбувається, запропонувала закапати розчином Дексаметазона+Ібупрофен. Тарасу не легшало, пішли шукати намет, де можна було б хоча б його вкласти. В цей час ( орієнтовно 15:30) на зв’язок вийшов Дімон з бейса і сказав, що українська сторона не може оплатити евакуацію, тому що в них там щось по регламенту не танцює!

Мій шлунок також не витримав цих декілька цікавих днів, а ще втома, плюс те, що я накинувся на їжу після двох днів на сухому пайку-ось і шалений результат. Тарасу ставало гірше, починало трусити, приніс з його рюкзака дві таблетки Кетанов, попустило, хоча я для себе розумів силу таких знеболюючих.

З вертольотом тишина, далі вже починало темніти. Ось тоді я і прийняв рішення, що треба робити кіпіш, бо інакше нічого не буде. З 15- ого разу додзвонився до дружини і сказав, щоб робили все, що можна! 

А спали ми в наметі, на карематі (не надувному), одягнені в високогірних костюмах і накривались одним спальним мішком, хто знає, що таке -17 всередині намету - той мене зрозуміє.

Вертоліт був в 6:10 зранку, хоча ніколи раніше 9:00 не прилітає. Чудеса!", - розповів Роман Городечний.